Коли друг у біді - не спи!

Ніколи не думала, що буду писати статтю саме на цю тему, болючу для кожного жителя нашого міста, адже дуже важко знайти людину, яку б не торкалась проблема крадіжки гаманців, мобільних телефонів та інших цінних речей у наших завжди "запакованих" маршрутках.

Ця трагедія трапляється кожного ранку, коли усі біжать до пункту призначення і "запихаються" у маршрутки, мов шпроти у консервну бляшанку, та ще якимось чином стараються спостерігати за своїми сумками чи кишенями, щоб часом чиясь ненаситна рука не зробила свою темну справу. А ще гірше, коли цих рук чотири, а то й більше. Тоді обрана жертва практично не матиме шансів.v

Зазвичай, банда любителів легкої поживи збирається по 2-5 чоловік у місцях, де є великі скупчення людей - вокзал, центр міста, навчальні заклади, ярмарки та ін. Але ж грабіжники недурні, і тому обирають жертву жіночої статі, яка або одна, або з подругою, що не знає ніоднісінького прийому карате. Злодії оточують її, стискають (начебто місця у маршрутці немає) і, коли сумка чи кишеня опиняється вже не в полі зору її власника, відбувається якийсь поштовх - вітаємо! Ти новий щасливець лукавої долі!

Але є такі люди, які ні в якому разі не хочуть миритися з такими "подарунками долі". З такими банді теж іноді приходиться мати справу.

Мені вже двічі пощастило побувати в такій ситуації. Правда, першого разу це було під під'їздом мого будинку. Грабіжник намагався поцупити сумку, але я відбивалася щосили. Все закінчилось тим, що він два рази впав і подався геть без поживи. Проте хлопець був худощавий і, мабуть, в стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння. Можливо, тому ми легко відбулись.

Вдруге це було у всім відомій ситуації - після "улюбленої" фізкультури. Я з одногрупницями "запихнулись" у маршрутку №72. Помітивши хитруватий погляд, спрямований у кишеню мого пальто, витягла мобільний і поклала його у сумку, яку взяла в іншу руку (подалі від біди). Та через 2-3 хв. Я вже забирала свою сумку, у якій ще, на щастя, бачила свій телефон та гаманець, з рук іншого, зовсім порядного на вигляд хлопчини. І коли він із сумки перевів погляд на кишеню моєї подруги, я запропонувала йому вийти разом з напарником, який попросив шофера зупинитись, а він направився до мене, щоб удвох ці "золотошукачі" змогли висадити мене з маршрутки. Але не на ту натрапили! Я зчинила галас, та на мій подив мене підтримав лише один мужчина. Внаслідок цієї ситуації ні у кого не було виявлено украдені речі, але я мала розбитий ніс, а ці бандити вийшли, і тільки один з них злегка дістав по голові від чоловіка, який таким чином захистився за мене.

Ось така історія. Та, якщо б вона повторилась, я б не мовчала, а ще дужче підняла галас. Адже бандюги і розраховують на тихеньких мишок. Я просто дивуюсь нашому українському народу! І прагну хоч якось заохотити людей не бути байдужими до чужої біди і ні в якому разі не мовчати. Бо хто зна? Можливо, завтра ви опинитесь у такій же ситуації, і ні одна душа вам не допоможе. Якщо ви не погоджуєтесь зі мною, то скажіть: "Якого життя нам варто чекати в майбутньому, якщо ми дбаємо лише про себе?"

Віола Циркот