Лірика

ЗРОБИ СВОЄ ЖИТТЯ ПОВНИМ «Зупинися на хвилинку», - кричиш ти своєму життю навздогін, ловлячи найменший подих вчорашнього дня. А де ти був, коли ще вчора воно жбурляло в тебе осіннім листям, закидувало сніжками «ручного виробництва» або ж дарувало величезний букет лісових анемонів? Де був ти, коли життя просило з ним погуляти, щоб разом відчути, як плаче небо і сміється сонце, почути, яку колискову співає вітер, щоб разом порушувати правила, яких не існує? Де ти був, коли твоє життя казало: «Я люблю тебе! Відчуй мене!»? Ти сидів на місці, обов’язками планував день по хвилинах, щоб просто його прожити, блукав нетрями інтернету, забуваючи про реальність. Або ж завжди кудись біг, біг в майбутнє, не встигаючи навіть за минулим. І в один момент ти робиш висновок: життя – пусте. Знаєш, його не зроблять повним гроші, кар’єра, дорогий одяг, ділові зустрічі, вишукане авто або постійна відсутність часу. Вони покриють лише дно. А наповнять його почуття та пережиті емоції. Іди та лови їх. Редколегія СЕРЦЕ... Серце… Орган, що ганяє кров по організму, мотор і вічний генератор людського життя… Серце, пошрамоване й щасливе, живе створіння всередині нас… Камінь у грудях, гниле яблуко чи яскраве й гаряче янголятко… Прискорюючись від хвилювань та радостей…страху і захоплення…Серце… Хто вміє розпізнавати дивні слова у зашифрованих ударах… “Тук-тук, тук-тук”… Хто прислуховується до так званого внутрішнього порадника і спокусника, часом... Серце… от вирвати б тебе… і освітити шлях,… як в тій неймовірно героїчній та безглуздій легенді… Моє серце… Промовляє лише закрученими вітами сплетених-переплетених-пошматованих-нескладених уривків, відірваних від мозку, тіла та душі…Інколи затихає настільки, що охоче віриться, що все скінчилось, але… от знову амбіційні прогнози і бажання… говори-говори... О Серце… скільки ж оспівано і проплакало... Скільки ж розбитих сердець валяється на смітниках, в могилах… та поміж рядків сльозливих романів… та кадрів з фільмів… Жорстоке серце: говорить для себе і живе іншими… ранить, щоб бути в безпеці, чи то, можливо… Злякане Серце: тихенько проживає, тримаючи за пазухою ніж про всяк випадок… чи, можливо, то Сіре Серце??? Добре Серце: творить милосердя і дарує радість, плаче і стогне, шрамується… Егоїстичне Серце:… живе у всіх серцях… Серце-Нахлібник: споживає свої і чужі ресурси… Жадібне Серце: накопичує і примножує… залишаючись у лахміттях… Заздрісне Серце… Нещасне Серце… Пусте Серце… Байдуже Серце…Хворе Серце… Серце, що перенесло інфаркт… Моє СЕРЦЕ… Орган, що ганяє кров по тілу… говорить простим “тук-тук”… та дружить з усіма тими різними серцями… Серце… якби ж хтось міг заштопати і замінити, вставити, залатати, наповнити по вінця, продати, повернути, заспокоїти… Моє серце… моє-моє-моє… здорове-хворе серце, стареньке… перейшло в спадок від сотень поколінь… В мені б’ється увесь світ… Витримаю???... а… де там Егоїстичний товариш??... “тук-тук”… Хто там???... Щасливе серце… а ви вважаєте себе щасливими? Оксана Гнідець Він був людиною, що народилася не в той час, не в тому місці і навіть не на тій планеті. Пусто блукаючи вулицями, шукав порятунку в очах прохожих (можливо навіть таких самих загублених, як він), даремно топлячи свої почуття на дні гіркоти. Почуття і сльози... бо їх просто не було. Пустота давила зсередини і підступно визирала назовні, ховаючись за оманливами посмішками. Його НЕНАВИДІЛИ, його КОХАЛИ, його ОБОЖНЮВАЛИ, йому ПЛЮВАЛИ В ДУШУ. Він був янголом і демоном одночасно, дивне сплетіння неймовірної сили, яка пульсувала у венах та артеріях навколишнього світу. Сили, яка зараз розчавлено лежить на гарячому асфальті в отому місці, де ще вчора ви шалено кохалися, не шукаючи пояснень на жодне із запитань. Заливали один одного п’янкою отрутою, сплітали своє кохання у терпких поцілунках і гарячих тілах. Ловили важке дихання, задихалися власною насолодою, не зупинялися, а просто божеволіли. Це було вершиною досконалості, поєднанням злості, болю, забуття, ніжності і дикості, чуттєвості і холодної беземоційності. Кохалися без контролю і правил... Прокляте кохання, бо все, що від нього залишилося, - це дешева помада і клаптик аркушу паперу, де червоною ручкою недописано “ Пробач...”. Без слів, без пояснень, без почуттів... Це був кінець, а може лише початок... Наталя Данилів