Влод Кауфман: "Я буду радий , якщо в 'Дзигу' зайде молода талановита людина просто з вулиці"

Сьогодні мені випала нагода поспілкуватися з людиною, яку важко назвати просто художником, адже Влодко Кауфман – це хтось значно більший! Це митець, який творить у різних жанрах – живопис та графіка, гепенінг та театр, перформенс та інсталяція. Це жива легенда нашого міста, один із засновників культурно-мистецького центру «Дзига». А «Дзига» – це набагато більше, ніж просто кафе, галерея чи клуб… Це щось живе, що постійно крутиться, розвивається і як магніт притягує до себе все найбільш креативне та цікаве, що відбувається в культурно-мистецькому середовищі. Влодко Кауфман – саме таке оригінальне написання імені та прізвища подобається його власнику, адже тоді це не просто два окремих слова, що починаються з великої літери, а щось більше, щось нескінченне, незалежне, нероздільне і вічне, як і саме мистецтво! - Пане Влодку, як відомо, Ви народилися та виросли в Казахстані, а приїхали вступати саме до Львова. Чому? В Казахстані після закінчення школи на мене вже чекало місце в одному з елітних престижних учбових закладів, і, можна сказати, все вже було вирішено за мене. Однак в останній момент я сказав мамі, що відмовляюсь від усього та їду до Львова вступати в художнє училище (сьогодні Львівський державний коледж декоративного та ужиткового мистецтва ім. І.Труша – авт.) Це був просто неймовірний скандал, але, тим не менш, все вийшло так, як я хотів. Сам я виховувався у родині репресованих, тому ще з дитинства чув надзвичайно багато хороших речей про Україну, Галичину та Львів зокрема, а коли постало питання, куди саме їхати – я, не роздумуючи, обрав для себе саме це місто! – І яке перше враження склалось у Вас про Львів? Мої перші відвідини Львова пов’язані із надзвичайно великою кількістю позитивних емоцій, я одразу ж закохався у це місто так, що важко навіть собі уявити. І як би це банально не звучало – це була любов з першого погляду! – В одному з інтерв’ю Ви зізнались, що, будучи студентом, брали участь у забороненій на той час мистецькій діяльності, за що вас навіть викликали до КГБ. Чи не могли б Ви розповісти про це докладніше? Коли я був студентом 3-4-го курсу, ми з однодумцями організовували так звані квартирні виставки, на яких в основному збиралися музиканти, художники, письменники… На таких тусовках митці зазвичай ділилися з усіма своїми творчими здобутками, обговорювали проблеми тогочасного мистецтва, що в 70-80-х роках було суворо заборонено. І от в один прекрасний момент нас викрили, при чому причиною цього була зрада одного з наших членів гуртка. Тобто нас підступно здали. Тепер ми уже знаємо хто це, однак тоді ще не знали, так само як не знали і те, які негативні та серйозні наслідки матимуть для нас співбесіди в КГБ, які, на жаль, обрізали шлях у мистецтво багатьом моїм товаришам. – Чим для Вас сьогодні є мистецтво? Особисто для мене мистецтво – це як фізіологічна потреба, як залежність, яку можна порівняти хіба що з алкоголізмом чи наркоманією… Мистецтво – це невиліковна хвороба, яка згірчує та ускладнює життя, і якби я хотів цього позбутися – я б позбувся! – То Ви шкодуєте, що пішли саме цим шляхом? Ні, не шкодую, адже я сам його для себе обрав! – А де Ви зазвичай черпаєте натхнення для своєї творчості? Не знаю, важко відповісти, де завгодно… Однак можу з впевненістю сказати, що найкраще мені працюється саме у цьому славному місті, народжується все тут, тому джерелом будь-яких ідей є Львів! – Тобто, можна сказати, що Львів є для Вас своєрідною музою? Особисто мене не влаштовують такі поняття, як муза, легенди про музу або ж вислови «Краса врятує світ». Не розумію цього і не люблю будь-якої термінології, пов’язаної з гламурним романтизмом! Тому не можу відповісти, чи є Львів для мене музою, скоріше це як зона з надзвичайною енергетикою, яку я можу звідси черпати і черпати! – Чи є щось таке, що Ви намагаєтесь донести до суспільства за допомогою своїх робіт? Ні, тому що я не є прихильником того, що за допомогою мистецтва треба повчати суспільство чи застерігати його. Моє мистецтво – це елементарний егоїзм, і, в першу чергу, я роблю це для себе! Це внутрішня потреба, без якої я вже не можу! І якщо на те, що я роблю, крім мене, знаходиться ще споживач, то це душе тішить! Тобто, якщо те, що я роблю, «вставляє» мене, то хотілося б, щоб, крім мене, воно «вставляло» якомога більше людей! – У чому полягає ідеологія «Дзиги»? Ми намагаємось привернути увагу людей до мистецтва, переконати їх, що це щось значно важливіше, ніж здається, і що потреба в ньому є значно більша, ніж вони собі уявляють! Тому якщо говорити коротко, все, що ми робимо, – це пропагування такої ідеї! – Що сьогодні може дати «Дзига» талановитій та мистецько-обдарованій молоді? Якщо ми бачимо, що молодь може нам запропонувати певний цікавий проект, ми беремося його донести до якомога більшої кількості людей, показати, що це цікаво і що це не є пересічна подія чи пересічний автор. Це передбачає акцентування цього автора, виділення його і в якісь мірі навіть розкрутка. – Тобто Ви хочете сказати, що талановитій людині в «Дзигу» можна прийти фактично «з вулиці» і представити тут своє мистецтво? Звичайно що можна, але, на жаль, у нас такого випадку ще жодного не було, щоб прийшла «з вулиці» людина і ми б побачили, що вона дійсно талановита. Переважно приходять «з вулиці» фотографи, особливо останнім часом. Вони мають дорогі апарати, та, на жаль, дуже мало в голові (усміхається) і переконують нас зробити виставку. От таких ми маємо сьогодні дуже багато, але це й не дивно, тому що справді талановитих людей дуже мало, а геніальних ще менше, мудрих взагалі я рідко зустрічаю. І дуже надіюсь, що будуть такі випадки, коли до нас «з вулиці» прийде справді талановита людина, і буду дуже здивований, що таки щось є. – Що б Ви хотіли порадити молодим творчим особистостям, які тільки-но розпочинають свій шлях у світі мистетства? Мистецтво – це настільки розмите поняття, що я б порадив знайти золоту середину між тим, щоб прислухатися до себе, і надбанням тої гігантської мудрості, яку нам дала людська цивілізація. Юнацький максималізм – це прекрасно, то є рушій вперед, але не слід забувати, що це занадто мало, щоб зробити щось таке, що могло би влаштувати не лише людство, а й історію в цілому, якою б не була культура. Галя Сивуляк